Правда в тому, що ми переростаємо тих, хто не є чесним і не вірним з нами.
Люди, які кажуть, що ми хочемо почути, але ніколи не підкріплюють свої слова діями. Люди, які не дбають про наше благополуччя, тому що єдине, про що вони думають – це вони самі. Люди, які хочуть, щоб ми приймали їх такими, які вони є, але при цьому вони самі намагаються підлаштувати нас під себе.
Ми переростаємо тих, хто неспроможний по-справжньому оцінити нас і тих, кому байдуже, чи є ми поряд чи ні.
Тих, хто змушує нас почуватися недооціненими та легко замінюваними.
Ми переростаємо тих, хто не може любити нас.
Ми переростаємо тих, хто змушує нас ставати навколішки, щоб хоч трохи привернути їхню увагу. Тих, хто змушує нас почуватися нікчемними та негідними. Тих, хто завжди ставить нас на останнє місце у списку своїх пріоритетів. Це ті люди, які чомусь завжди виявляються зайнятими, коли йдеться про те, щоб допомогти.
А потім настає момент, коли ми говоримо: “вистачить”. Ми нагадуємо собі про те, чого ми дійсно варті і про те, що заслуговуємо на те, щоб до нас ставилися з повагою.
І з цього моменту ми перестаємо будувати стосунки собі на шкоду.
Ми уникаємо цих людей і більше не обертаємося. Ми перестаємо бажати віддавати серця тим, хто сприймає нас як належне.
Ми вибираємо власний добробут і вчимося любити себе.
Ми більше не витрачатимемо час на людей, яким на нас начхати.
Ми йдемо від тих, хто не здатний дати нам той рівень любові і поваги, які ми даємо їм. Від тих, хто своїми словами та вчинками знижує нашу самооцінку та тих, хто зовсім не дає рости.
Ми говоримо «вистачить» тим людям, які раптово починають боятися втратити нас, зіткнувшись із перспективою залишитися на самоті.