Нещодавно одна жінка, яку я дуже поважаю, і думку якої ціную протягом останніх двадцяти років, сказала мені приблизно таке:
– Найпотрібніша людина в моєму житті – це я. Насамперед я вкладаю все в себе. Без мене – нічого не буде. Тому важливо, щоб мені було добре…
Цим вона мене збентежила. Подумки я хмикнула, не погоджуючись.
Головне – це я.
А як же, як же? Безкорислива любов до своїх дітей, батьків? Питання етики, самопожертви? Так, нарешті, побите «світячи іншим, згоряю сам»? Це все куди подіти, як поєднати з озвученою мені презумпцією безумовного егоїзму?
І ось, у розпал мого внутрішнього пихкання, я згадала те, що сталося зі мною майже два роки тому.
Тоді в нашій сім’ї з’явився якийсь бум, як у однойменному фільмі. Ми купили квартиру, яка, крім величезних іпотечних внесків, вимагала безперервного вливання у вигляді кахлю, ламінату, шпалер, й інших дурниць, що висмоктують гроші.
Загострилася хвороба дідуся, який живе з нами.
Робота моя вимагала від мене нескінченних розумових вкладень та часу.
А донька бризнула, мріючи кинути навчання, з гаслом “не хочу вчитися, а хочу пити, балдіти і веселитись”.
Я розривалася на частини між роботою та обов’язками доглядальниці при лежачому хворому, намагаючись при цьому бути уважною дружиною та дбайливою матір’ю. Мені, з моїм дефектом відмінниці, хотілося догодити відразу всім, і про себе я взагалі забула. Жила інтересами інших, намагаючись допомогти водночас кожному.
І знаєте, що? Всі довкола були мною незадоволені.
Чоловіку не подобалося, що стан батька погіршується, незважаючи на всі мої старання, а я стаю якоюсь нервовою. На роботі хотіли неодмінних трудових подвигів в ім’я фірми, і лаяли мене, що їх немає.
Дочка була незадоволена тим, що я їй мало приділяю уваги, і, мабуть, вся епопея з киданням навчання була затіяна мені на зло. Мама була незадоволена відразу всім – вона завжди мною незадоволена.
Цей гніт невдоволення висів на мені, тиснув мене, забарвлюючи моє життя в безнадійні тужливі тони. Я ніби була на дні криниці, дивлячись на світ через маленький круглий отвір з далекого темного низу.
Спочатку підскочив тиск до неймовірних цифр. Потім я, яка вважала себе абсолютно здоровою жінкою, як вирок, почула думки лікарів про мої запущені хронічні хвороби, які раптом усі разом дали про себе знати. Якось мене, як Попелюшку в одній туфлі, відвезли з роботи на швидкій допомозі…
А я з останніх сил все крутилася, намагаючись кожному дати по максимуму і нескінченно звинувачуючи себе за те, що не виходить. Я свої ресурси черпала величезними порціями для тих, хто їх потребує.
Думала, що в мене їх бездонна бочка.
А ось ні, не бездонна. І такими темпами свою діжку я швидко вичерпала до дна. Мені більше не було чого дати.
Зрештою, незважаючи на всі мої зусилля, дідусь помер, чоловік із сім’ї пішов, дочка навчання покинула. А мама досі коле мені очі тим, як мене використовували чужі люди. Дякую, хоч із роботи не вигнали. Залишили з жалю за багаторічну сумлінну працю.
Я залишилася, як то кажуть, біля розбитого корита. Самотня, хвора жінка, що старіє. Без свого головного ресурсу – себе.
Зараз я збираю себе по крапельках, як ртуть зі зламаного градусника. Склеюю, додаю. Вкладаю. Але мені, як і раніше, здається, що в моїй посудині дірка, і все, що я туди вливаю, випливає з якогось невидимого мені кінця. Відновити себе виявилося дуже складно, навіть, мабуть, неможливо. Я на все життя залишусь – як склеєна чашка, з ненадійно приклеєними одна до одної частинами.
Життя дало мені міцний, добрий урок.
Не можна черпати себе нескінченно – заради будь-яких, навіть найдобріших цілей. Залишіть собі. Коли ви будете порожні – вам не буде чого дати іншим, навіть найулюбленішим.
Якщо ви вичерпали себе до дна, ви не зможете допомогти своїй дитині та старим батькам. І ваш коханий чоловік не буде щасливий поряд з вами.
Не допускайте, щоб ваш ресурс вичерпався, адже тоді ви вже нікому не зможете допомогти. А без вашої допомоги – нічого не буде. Вас не буде. Головне – щоб вам було добре, інше додасться.
Ваш головний ресурс – це ви. Бережіть його заради інших.
Ось такий парадокс…