Любов до себе народжується від втоми.
Коли ти втомлюєшся носити чужий одяг, відповідати чужим очікуванням, повертатися вигідною стороною. Втомлюєшся чинити опір своїй правді, втомлюєшся її ховати (в тому числі і від себе). І тоді від’єднані частини хочеться обійняти.
Визнаючи те, що вони – твої. Через страх стати цим чимось жахливим, через біль минулих спогадів, гіркий жаль про те, що трапилося, образу і злість на тих, хто це допустив.
Любити себе – це любити свою слабкість, недосконалість та незручність. Це не зовсім те, що любити красиву картинку або відправляти букет троянд прекрасній незнайомці. Але тільки тоді у тебе з’являється можливість стати справжньою людиною. Теплою. Сильною. І живою.