Йдемо квапливо по затхлій землі. Виглядаємо із запітнілих вікон своїх автомобілів. Давимося звично в підземці в годину пік. Ковтаємо в обідню перерву приготовлений вдома бутерброд, пробігаючи очима кінчики газетних заголовків.
Ми поспішаємо… І часто ми самі внутрішньо заспокоюємо себе: «Зараз – такий час. Зараз так живуть всі. Інший темп життя, інший ритм, інша динаміка». Дуже багато потрібно встигнути, побудувати. Дуже багато чого потрібно досягти. Тому потрібно бігти, поспішати, поспішати. Нам чомусь ніколи любити.
Ми бредемо по пустелі нашого життя. Вхоплюючи обривки, огризки, шматочки якихось знань, відчуттів, вражень. Будуємо фантастичні утопічні плани. Оточуємо себе «іграшками для дорослих». Але до кінця не занурюємося у те, що бачимо.
Не до самого дна насолоджуємося своїми враженнями і відчуттями. Тому що нам ніколи. Чомусь ніколи. Хоча ми самі не знаємо, чому нам ніколи і хто нас куди квапить.
Людині часто здається, що вона може багато досягти в цьому житті. Вона сподівається на свої сили, на свій розум, на свій інтелект.
Ми закохані в себе! І саме ця самозакоханість робить людську душу – порожньою, хворою і незахищеною.
Життя – це не пошук корму, що не гонитва за смертю, не «страшна виставка людських пороків». Життя – це прагнення до досконалості, до Істини, до Любові. Я так думаю.
Любов і Добро – це педагоги світу, його вічні наставники. Але світ – це все-таки неслухняний учень. І він проявляє себе частіше як сперечальник, а нерідко – як неприкритий ворог.
І якщо ми не здатні поки що, щоб наше серце було спекотним багаттям, що горить Любов’ю, то нехай в ньому горить хоча би маленька незгасна лампадка нашого бажання любити і бути коханим.
Де знайти Любов? На ринку? На лавці? На узбіччі життя?
Нам вбили у свідомість, що по-справжньому закохатися ми можемо в юнацтві. Що в дитинстві – це несерйозно, що в зрілості – це втеча від побуту. Але у Любові немає вихідних днів. Почуття народжуються в душі поза всякою календарною сіткою. І нам потрібно дуже берегтися, щоб не заразитися цією бацилою лицемірства і занудства. Ця небезпека завжди існує для нас.
У глибині людських стосунків завжди повинна бути любов, добро. Бажання зрозуміти ближнього, розглянути, відчути красу його душі. І ми не завжди справляємося з цим завданням. Для нас буває простіше і цікавіше «миття чаш, глеків, і лавок», ніж очищати своє серце від злоби, від осуду, від ненависті до людей. Ми можемо, наприклад, ретельно дослідити склад якого-небудь купленого продукту, щоб випадково не отруїтися, і через хвилину так образити людину, так її принизити, що вона відійде від нас із глибокою серцевою раною. І скільки часу знадобиться, щоб загоїти її?
Єдине, чого варто навчитися в цьому житті – це любити!
Нам краще не забувати, що живемо в світі, який катастрофічно швидко втрачає любов, доброту, співчуття, милість. Егоїзм, самість, гординя – ось девіз, написаний на прапорі, який високо піднятим несе світ. Розваги, задоволення, багатство – це ті цілі, заради яких людина забуває про совість, про вічну правду, про любов.
Головне – зберігати увагу і співчуття один до одного.
Головне – не бути мертвим. Тому що смерть настає не тоді, коли зупиняється серце. Смерть настає, коли від нас йде Любов. І якщо вам зараз погано, знайте – вас люблять. Люблять міцно.