Безвихідь…
Цей крик душі однієї “поганої” матері безперечно вартує того, щоб його прочитати:
“…І не тільки я не хочу. Моя дочка теж не хоче їх робити вечорами. А іншого часу у нас, власне, і немає.
Усім відомо, що майже кожна дитина після уроків (а їх 7-8!) кудись йде – на секції, гуртки, танці або додаткові заняття. Плюс час на дорогу, в результаті вони з’являються удома тільки ввечері. Що вже говорити про батьків, які теж приходять з роботи втомлені.
Я стаю біля плити. Вечеряємо ми не раніше 8-9 години вечора. Тут виділити, час, щоб просто поспілкуватись і дізнатись, як пройшов день. Що вже говорити про те, щоб у будні подивитися кіно або почитати книгу. Але ні, треба сідати і робити домашнє завдання. Інакше завтра знову в щоденнику буде розмашистий напис “не готова до уроку”, а я переживатиму, що не звернула на дитину увагу.
Так, я погана мати. І дитина моя вже підліток. Вона не хоче робити домашні завдання. А я не можу стояти над її головою і кричати.
Так, до речі, я багато працюю. І я втомлююсь. І мені соромно зізнатись, що я не пам’ятаю математику за 8 клас. А ще мені потрібно закинути речі в пралку, зварити гречку на завтра, і можливо, насмажити сирників. А ще у мене ввечері бувають справи, зустрічі й заходи. Або я йду в магазин. Або просто хочу полежати у ванні.
А ще у мене чоловік. Старенька бабуся. І дві кішки, які теж чекають уваги. А на вихідних ми їдемо на дачу, або беремо участь в танцювальних конкурсах. Або прибираємо. Не важливо. Це я до того, що вечорами я просто хочу відпочивати.
Так, я погана мати, як скаже зараз більшість. Я сама народила цих дітей, а батьківство – серйозна відповідальність, і нічого з’їжджати.
А я і працюю. Усе життя.
Щоб мої діти були здорові, одягнені, взуті, вчилися чомусь іще, окрім шкільної програми, веселі, їздили на море і були моїми друзями.
І тому я не хочу вечорами робити уроки. Я хочу з дітьми просто розмовляти! Тому що я не вважаю, що діти – це довічна каторга. Я вважаю, що діти – це радість. І вечір – це час для радості, а не для скандалу.
Я все чекаю, коли вже скасують домашні завдання, як це зробили у багатьох школах світу. Чому не можна ввести пари – на першому уроці займатися теорією, на другому – практикою? Чому потрібно нести додому усю цю купу завдань, коли це можна зробити на уроках? І у всьому розібратися з фахівцем, а не з мамою, яка давно забула ази математики?
Так, зараз все змінюється, і життя стало складнішим. Але в добі не стало більше 24-х годин. І сил, і здоров’я більше не стало. І діти тепер інші. Чому не можна це врахувати, як це зробили ті ж фіни? Ах, так, я погана мати.
Моя дитина не хоче робити уроки. І, напевно, це я не переконала її в цінності цього. А як я могла це зробити, якщо я сама їх ненавиділа? І робила їх завжди в школі перед уроками. Правда, мені пощастило в тому, що я все схоплювала швидко. Ну, або завжди могла списати.
Загалом, можете мене штовхати як завгодно, але я люблю свою дочку, і мені її шкода. Але в очах суспільства я все одно погана мати, а моя дочка – ледарка. Такими нас робить наша система освіти.
У мене немає претензій до школи. У нас в усіх сенсах благополучна школа, яку я ціную. Але там забули змінити систему навчання, і все досі так, як було, коли вчилась я.
Додали-забрали декілька предметів, розтягнули термін навчання і все. І жодної справжньої, а не дутої реформи. Розпочніть з малого. Перебудуйте програму навчання так, щоб не треба було вдома ночами (хоч би у будні дні) робити уроки.
Щоб десятки тисяч матерів і батьків перестали сваритись вечорами зі своїми дітьми. А у складних підлітків буде на один привід менше для бунту. А тепер можете кидати помідори.
Все одно ж я погана мати…”
А ви робите з дітьми уроки?