– Моя мама живе неправильно. Я дуже хочу їй допомогти.
– Допомогти що?
– Допомогти почати правильно жити.
– А ви?
– Що я?
– Ви живете правильно?
– А до чого тут я? Я ж про маму!
Справжній випадок. Красива молода жінка в яскравій сукніта з купою браслетів. Її мама похилого віку живе неправильно. Адже мати має все, навіть путівку їй купили до санаторію. Але мама не хоче до санаторію.
– Вона хоче на свою дачу “полоти дурну картоплю, я їй мільйон разів говорила, купи скільки треба, я тобі грошей дам”. І подруги у мами такі ж дурні, як і картопля. Тільки про своїх онуків говорять.
– А про що вони мають говорити?
– Треба ж думати про духовний ріст.
– А ви?
– Знову про мене?
– Розкажіть про себе.
– Ну, я закінчила журналістику.
– А ваша мама навчалася в університеті?
– Ні.
– А тато?
– Я його ніколи не бачила.
– Тобто мама ростила вас одна?
– І бабуся.
– А як ви росли? Розкажіть.
– Я маму завжди соромилася. Ми дуже бідно жили. Влітку їздили на дачу.
– Полоти дурну картоплю?
– І ягоди збирали у лісі. Усі дівчатка їли. А ми збирали на продаж. І з мене сміялися, що моя мама ягодами біля дороги торгує. Я на море лише у десятому класі поїхала.
– А що робили ви?
– А мені говорили вчись. Можливо, і через це у мене проблеми з чоловіками, що мене не навчили, як з чоловіками спілкуватися.
– Ні, проблеми у вас не через це. А тому, що ви не бачите того, як багато ваша мама для вас зробила.
– Так, що вона для мене зробила? Я все сама!
– Звичайно, сама. Хто оплатив вашу освіту? Хто садив дурну картоплю, щоб у вас була їжа? Хто збирав чорницю та продавав, щоб зібрати вас до школи? Якщо я правильно порахувала – ваше дитинство це дев’яності. Я добре їх пам’ятаю. Коли грошей не було зовсім, коли люди виживали завдяки картоплі.
– Ви тільки про матеріальне! Адже є ще й духовне. Дружба! Довіра!
– Легко говорити про дружбу та довіру, коли в тебе все є. Важко, коли тобі немає чим годувати дитину. І ваша мати зробила все, що змогла. Вона зробила рівно стільки, скільки змогла. Вона дала вам те, завдяки чому ви можете робити те, що робите. Так, їй важко, та вона не розуміє, як можна жити по-іншому, але її життєва стратегія, судячи з вас, виявилася успішною. А далі ваше завдання.
– Яка?
– Подумайте.
Коли я навчалася в університеті на психологічному факультеті, один із наших викладачів сказав: “Батьки завжди не мають рації, але у вас є вибір яке життя ви хочете прожити, і цей вибір у вас є завдяки вашим батькам”. У наших батьків було не найпростіше життя. Я добре пам’ятаю своє дитинство. Я пам’ятаю, як мама та бабуся кип’ятили білизну і прали її вручну. Я пам’ятаю, як ми жили, коли батькам по пів року не платили зарплату. І я пам’ятаю, зиму, коли в нас не було жодної їжі, крім картоплі та консервованих овочів із свого городу. Я пам’ятаю, як плакала моя мама, коли в школі вкрали моє змінне взуття і не було грошей, щоб купити нове.
У наших батьків надто багато сил витрачалося на те, щоб у нас був час. Щоб ми вчилися, щоб наше життя було не таким, як у них. Так, вони жили неправильно. На нашу думку. Але наше правильне життя, з відпочинком у санаторії, з походами до музею, з подорожами, з книгами та саморозвитком виросло на їхній картоплі. І на цьому картопляному полі серед своїх таких самих подруг вони навчилися бути щасливими. А наше завдання поливати свій город і поважати те, що зробили інші. Спочатку поважати. А потім дякувати. І лише після цього починається дорослість.
Це все, що я хотіла вам сказати сьогодні. Обіймаю.
Олена Пастернак